Гносеологія. Дискусія про джерела та форми пізнання світу


XVІІ століття відкриває наступний період в розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. Розподіл праці у виробництві, розвиток нового суспільства викликав потребу в раціоналізації виробничих процесів, а тим самим — в. розвитку науки, яка могла б цю раціоналізацію стимулювати. Бурхливо розвивається експєриментально-математичне природознавство, тому не випадково XVII ст. називають епохою наукової революції.

Розвиток науки Нового часу як і соціальні перетворення викликали до життя нову орієнтацію в філософії, Якщо в середні віки вона виступала в союзі з богослов'ям, в епоху Відродження — з мистецтвом та гуманітарним знанням, то тепер вона спирається головним чином на науку. І оскільки наука займає провідне місце в світогляді цієї епохи, то і в філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання — гносеології.

В гносеології XVII ст. продовжується стара полеміка між двома напрямками:, номіналістичним, який спирається на досвід, і реалістичним, який спирається на розум. Ці два напрямки в XVII ст. виступають як: емпіризм та раціоналізм.

Засновником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561-1621 рр.). Він підкреслює, що наука служить життю та практиці і тільки в цьому знаходить своє виправдання. Загальне завдання всіх наук — збільшення панування людини над природою. Наука.є засобом, а не метою; її місія полягає в тому, щоб пізнати причинний зв'язок між приходними явищами заради використання цих явищ для блага людей. Вчений повинен робити свої відкриття в процесі праці, на чуттєвому досвіді — «в полі, на пасіці, в майстернях, в кузні».

Але чуттєвий досвід може дати достовірне знання лише тоді, коли свідомість буде вільною від хибних «примар». Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібно до дзеркала, здатного відобразити увесь Всесвіт». Але дзеркало це шершаве — воно, домішуючи до природи речей свою природу, відображає речі у спотвореному та викривленому вигляді. Тому досвід може дати достовірне знання лише тоді, коли «очиститься» від перешкод. Бекон називає їх ідолами або примарами і ділить на чотири види:

  1. «примари роду — це помилки, які випливають з недосконалості самого людського розуму, який відображає світ упереджено, через власні потреби та інтереси;
  2. «примари печери» — дов'язані з недоліками розуму окремої людини, які залежать від виховання, смаків, звичок людей (і які вони ототожнюють з істиною);
  3. «примари ринку або площі» — це звичка користуватися в судженнях про світ розхожими та приблизними уявленнями
  4. без критичного до них ставлення;
  5. «примари театру» — породжуються прагненнями людей до сліпої віри в традиції, гадки, а особливо в авторитети, згідно
    теорій яких люди розігрують своє життя «як спектакль», не беручи на себе відповідальність за, як правило, сумні наслідки.

Щоб панувати над природою, за переконанням Бекона, треба розробити новий метод дослідження. Оскільки всяке пізнання і всяке відкриття повинні спиратися на досвід, вони повинні рухатись від вивчення ряду одиничних фактів до синтезу їх в загальних положеннях. Такий метод має назву індуктивного.
Індукція як логічний шлях руху пізнання характеризує перехід від знання ознак або властивостей, які повторюються в окремих явищах, до висновку, що вони властиві всім явищам певного класу. Цей метод — «шлях бджоли» — поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. При цьому Бекон усвідомлює, що в методі індукції є межі можливостей, але все рівно вважає її єдино правильною.

Засновником протилежного напрямку — раціоналізму — був французький філософ Р. Декорт (1596-1650 рр.). Применшуючи роль чуттєвого досвіду в пізнанні, Декарт об'являє розум пріоритетним джерелом пізнання та критерієм істинності знання. Роль чуттєвого досвіду зводиться ним до простої практичної перевірки даних інтелекту. Справедливо докоряючи Бекону в тому, що індуктивний метод не може дати всезагального та необхідного знання, до якого прагне наука, Декарт розробив метод раціоналістичної дедукції. Це рух пізнаючої думки від єдиної теорії до пояснення нею ряду конкретних фактів. При цьому вихідна теорія повинна бути самоочевидною, абсолютно безсумнівною. Критерій ясності та очевидності приводить Де-карта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методом інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться. їх Декарт кваліфікує як інтуїтивні.

Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знань. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої, деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, «якщо до рівних величин додати рівні, то результати будуть рівними між собою» тощо. Такого типу ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Таким чином, повністю нівелюється індукція, а дедукція абсолютизується, що також є неправомірним. Адже тоді пізнавальна думка повністю відривається від дійсності, від досвіду, а так звані «вроджені ідеї» втрачають свою обґрунтованість.

Послідовником Декарта в гносеології був голландський філософ Б. Спіном (1632-1677 рр.). Вихідні поняття своєї філософської концепції (субстанція, атрибути, модуси та ін.), одержані начебто за допомогою інтелектуальної інтуїції, Спіноза розглядав, з одного боку, як результати знання, а з іншого — як передумови, з яких за допомогою дедуктивного методу можна виводити нові, більш часткові висновки, тобто розширювати знання. Таким чином, інтелектуальна інтуїція доповнюється в Спінози дедукцією, причому тільки разом вони можуть дати повне, закінчене знання істини.

В цілому Б. Спіноза в теорії пізнання був матеріалістичним раціоналістом. Пізнання він розділяв на два основних види; чуттєве та раціональне. Чуттєве пізнання він вважав неістинним, невиразним, мінливим, а раціональне — істинним, ясним та чітким. Спіноза вчив, що через посередництво чуттєвого досвіду можна одержувати лише уявлення про поверхневі властивості одиничних речей і зовнішніх причин їх існування.

А суть одиничних речей, необхідний зв'язок кінцевих модусів з субстанцією можуть бути пізнані тільки за допомогою розуму. В чуттєвому пізнанні Спіноза бачив лише допоміжний засіб для розуму, а джерелом істинного пізнання він вважав відірваний ним від чуттєвого досвіду розум (але за розумом стоїть не Бог, як у Декарта, а природа, матерія).

В гносеології та методології пізнання прірву між емпіризмом Бекона та раціоналізмом Декарта намагається подолати Г.Аейбніц (1646-1716 рр.), але врешті займає раціоналістичну позицію. На його думку, не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й емпіричне, досвідне знання також. Лейбніц фактично поділяє декартівську теорію «вроджених ідей» та інтелектуальної інтуїції. Правда, щоб ці ідеї усвідомити, потрібне обов'язкове навчання. В досвідному пізнанні принципи розуму діють несвідомо, тому таке знання дає нам тільки «істини факту» (розуміння лише окремих подій та явищ). Вищі істини, істини розуму, мають інтуїтивно-дедуктивний характер, є незалежними від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве.
Поєднуються істини факту та істини розуму наперед заданою Богом Гармонією.

Предыдущие материалы: Следующие материалы: